Пропаганда замість історії: як виховати рашиста

Підручник з історії Росії для загальноосвітніх організацій:

«История. История России, 1946 – начало ХХІ в.: 11 класс: базовый уровень: учебник для общеобразовательных организаций: в 2 частях/ А. А. Данилов, А. В. Торкунов, О. В. Хлевнюк [и др.]; под ред. А. В. Торкунова. – 2-е изд., стер. – Москва: Просвещение, 2022».

Російський підручник з історії Росії для 11 класу загальноосвітньої школи поділений на дві частини, з яких дві третини інформаційного масиву присвячені опису історії Совєцького Союзу, а одна третина історії Російської Федерації. Проте в преамбулі, автори підручника, наголошують на безперервності розвитку історії Росії, а період Совєцького Союзу подають як відродження Російської імперії та місток до Російської Федерації. Головною ідеєю підручника, яка насаджується учням є ідея світової величі Російської імперії та Совєцького Союзу. Світова велич російсько-совєцької державності, на думку російських педагогів – це право втручатися силою у внутрішні справи країн світу та безкарне ігнорування міжнародного права. Совєцький Союз був світовою супердержавою, яка протистояла іншій супердержаві Сполученим Штатам Америки та ділила з нею світ. Право інших країн на самостійну роль у світовій політиці російські педагоги не помічають і весь історичний процес післявоєнного періоду змальовують змаганням СССР та США. Всі складнощі економічного та політичного життя в СССР пояснюються підступами американських імперіалістів. Такими підходами російським учням прищеплюється почуття виключності, обраності та необхідності самопожертви задля возвеличення совєцько-російської держави. Всі перегини та жорстокості сталінського режиму у підручнику пояснюються і виправдовуються необхідністю протистояти зазіханням колективного імперіалістичного Заходу на чолі із США. Більше того сталінський режим прославляється за його соціальноорієнтовану політику, направлену на подолання труднощів післявоєнної відбудови. Підручник прямо вказує на існування так званої «совєцької демокраїтії», проявами якої називаються право громадян скаржитися і доносити самому Сталіну та у вищі органи совєцької та комуністичної влади на все і всіх. Масові репресії, які з новою силою розгорталися у післявоєнний період, авторами підручника мінімізуються і виправдовуються необхідністю боротьби із сепаратистами, націоналістами та агентами західних країн. Чого тільки варті заяви, що кількість засуджених за політичними статтями у порівняні із 30-тими роками значно зменшилася і на 1953 р становила всього на всього 3 % від загальної кількості населення Совєцького Союзу (або 5,5 млн. людей) (С.25). Ініціативу у зменшенні репресій та пом’якшенні каральної політики в Совєцькому Союзі російський підручник передає сталінському режиму та совєцьким каральним органам, які нібито «усвідомлювали необхідність змін у каральній політиці та реорганізації таборів» (С.25). Російські пропагандисти виправдовують сталінську політику антисемітизму та вбивства єврейських культурних та громадських діячів не кривавістю самого режиму, а провиною держави Ізраїль, яка посміла інтегруватися у Західний світ, а відповідно всі євреї стали агентами Заходу. Повністю замовчується національно-визвольний рух опору в Україні та країнах Балтії. Посилення корупції, надмірна бідність, зловживання владою чиновниками різних рівнів пояснюється ослабленням державного інституту через наслідки Другої світової війни та підступами агентів США та західних країн. Подолання труднощів соціально-економічного життя, відновлення важкої промисловості та зростання воєнної могутності сприяло посиленню ролі держави, яка в свою чергу знижувала ціни, покращувала побут, надавала житло та забезпечувала освітні та культурні потреби простих «совєцьких людей».

У підручнику підкреслюється багато національність Совєцького Союзу, але при цьому наголошується на ключовій ролі «русского народа», який все організовував, всім допомагав і жертвував своїми інтересами задля інших союзних республік (С.33, 94, а «русский язик» допомагав дружбі різних народів, виконуючи функцію культурного «взаємозбагачення». Російським школярам вбивається в голову, що економічний та культурний розквіт народів СССР, повністю залежав від «безкорисної допомоги русских людей». Саме «русский народ» підтримував національні культури інших народів СССР. Або наголошується, що відновлювати поруйновану економіку України допомагав увесь Совєцький Союз, в якому ключову роль відігравала саме Росія. При цьому не згадується безповоротне вивезення в умовах війни із України тисяч промислових підприємств, які заклали підвалини промислово-економічних районів «Російської совєцької федерації». Забувають російські пропагандисти і про голод в Україні 1946-1947 років, який був наслідком вивезення з поруйнованої української землі мільйонів тон хліба. Мовчить підручник і про те, що впродовж багатьох десятиліть після війни, видобутим в Україні газом опалювали Москву та інші російські столичні центри. Немає згадок про тисячі репресованих та депортованих українців, які будували увесь російський промисловий потенціал в Сибіру, на Півночі та на Далекому Сході. Сучасні російські вчителі, як і путінський режим загалом, не гребують відвертими крадіжками культурної спадщини інших народів, приписуючи культурні здобутки «русскому народові». Зокрема, картина «Хліб» української мисткині Тетяни Яблонської, подається як шедевр російського мистецтва (С.34), російським совєцьким вченим називається Сергій Корольов, якого сталінський режим мордував в’язницями та таборами. Київ називається столичним центром СССР поряд з Москвою та Ленінградом (С12).

Загалом виклад фактологічного матеріалу у підручнику продовжує традиції російської пропаганди з використанням маніпулятивних технологій, пересмикування фактів, відвертої брехні та використання замість історичних фактів пропагандистських гасел та роздумів. Фактично підручник обґрунтовує та пояснює наративи Путіна, а не відображує історію Російської Федерації. Читаючи підручник з історії Росії, молоді росіяни, до початку 90-х років Росії не зустрічають. Значний масив інформації в ньому, це перерахунок цифр про здобутки промислового розвитку СССР, боротьба СССР за світове панування у суперництві із США та колективним Заходом. Утворення соціалістичних (просовєцьких) режимів у країнах Центральної, Південно-Східної Європи відображується як вияв прагнення їхніх народів до консолідації з Совєцьким Союзом та його цінностями, хоча при цьому в підручнику описуються політичні розправи над громадськими та політичними лідерами у Чехословаччині, Угорщині, Польщі, Болгарії (С.38), а відповідно сталінський режим окупував ці країни, поставивши на чолі своїх маріонеткових правителів.

Сталін в подачі «російських істориків» подається мудрим лідером, який ніби стоїть над проблемами та злочинами його режиму, але не бере прямої участі у своїх злодіяннях. Саме Сталін, за твердженням російських істориків, повернув Совєцький Союз від революційної більшовицької риторики до «традиційних російських цінностей – скрєп», замінивши у 1946 році. раду народних комісарів Радою міністрів, як це було у Російській імперії. Також Сталіну приписують створення стабільного бюрократичного апарату, який є стовпом сучасного путінського режиму в Російській Федерації.

Зовсім у іншому світлі зображується фігура Микити Хрущова, який піддається критиці за свою недалеку та непослідовну політику. Майже не згадується лібералізація економіки та духовного життя в СССР за правління Хрущова. Поняття «відлига», хоч і вживається декілька разів у підручнику, але воно має зовсім інше значення. «Відлига» в інтерпретації російських пропагандистів це реакція совєцького культурного середовища на зміни в політичному керівництві країни, яка була направлена лише на косметичне оновлення і викриття зажерливих чиновників та їхні зловживання. (С.67). Загалом же правління Микити Хрущова розхитувало державні інституції і не могло сподобатися «російсько-совєцькому» суспільству, а тому логічно, що за ініціативи самої влади, Хрущов був відправлений на пенсію, а Совецький Союз очолив Леонід Брежнєв, правління якого характеризується вершиною стабільності і процвітання. Найбільшою заслугою брежнєвського режиму, автори підручника, називають інвестиції у військово-промисловий комплекс та розвиток збройних сил Совєцького Союзу. Саме розвиток військової сфери стимулював науково-технічний прогрес в СССР та створення «найпередовіших» технологій у світі, які не мали «аналогів у країнах Заходу». Підручник постійно наголошує, що в епоху Брежнєва, Совєцький союз мав найкращу медицину, інтенсивний розвиток космічної галузі. Стабільність брежнєвського правління призвела до росту населення і зниження смертності населення, що призвело до нехватки продовольства, яке доводилося закуповувати на Заході. Як бачимо, пропаганда, всіляко відбілює систему державного управління, а проблеми соціально-економічного життя пов’язує, або з об’єктивними природніми чинниками, або з підступами США.

Російська пропаганда захоплюється Леонідом Брежнєвим, бо той заклав підвалини історичного висновку про «совєцький народ, як нову історичну спільноту людей». Насправді ніякого совєцького народу не формувалося, а посилювалася русифікаторська політика Москви, яку продовжували камуфлювати під інтернаціоналізм та повагу до національних традицій.(С93). Постулюється думка, що посилення міжетнічних конфліктів після розпаду Совєцького Союзу зумовлене тим, що Росія не мала змоги умиротворювати ці процеси. Однак, існує безліч фактів, які вказують на те, що саме Росія провокувала міжетнічні конфлікти на постсовєцькому просторі, вдаючись до прямих провокацій та терактів.

Криза Совєцького Союзу у міркуваннях сучасних пропагандистів була наслідком не всеохопної нездатності совєцько-партійного режиму до управління країною, а низькою ефективністю праці совєцьких людей та входженням світу у постіндустріальне суспільство, де ключову роль відігравали науковоємкі технології та новації. Знову ж необхідність змін першими усвідомили владні структури, які почали поступово розвертати Совєцький Союз на рельси реформ. Однак, реформи пішли не правильним шляхом, через некомпетентність та непослідовність нового совєцького лідера Михайла Горбачова. Епоху Перебудови, сучасна російська пропагандистська машина не любить і всіляко її критикує за те, що відбулося ослаблення державних інститутів та було занедбано збройні сили. Як наслідок Совєцький Союз почав втрачати свої панівні позиції у світі, втратив вплив на своїх сателітів у Європі, Азії та Африці. В результаті ослаблення центральної влади та інституту держави Совєцький Союз розпався, що було названо Путіним найзначнішою геополітичною катастрофою ХХ ст., саме цей путінський наратив стає стовпом навколо якого російські історики закручуватимуть історичний процес Російської Федерації.

Починаючи з 1991 року російський підручник починає згадувати Російську Федерацію, хоча хід його розповіді майже не змінюється. Учні не отримують знання про розвиток Російської Федерації та її суб’єкти. Натомість у підручнику розповідається історія політичного режиму у Москві та його боротьба за зміцнення влади державних інститутів. Провина за розклад російської економіки тепер покладається на якихось олігархів, які взялися нібито нізвідки та знову ж на той багатостраждальний колективний Захід на чолі із США.

Ключовим питанням для розвитку Російської Федерації, на думку авторів підручника, була боротьба Центральної влади із сепаратизмом у суб’єктів федерації. Прагнення народів до набуття незалежності називаються сепаратизмом, тероризмом та націоналізмом. Крім того, підручник пропагує сильну вертикаль влади правителя, яка дозволить справитися із усіма труднощами. У цьому плані президенство Бориса Єльцина характеризується слабким, неефективним та нездатним зупинити децентралізацію країни. Боротьба чеченського народу за свою незалежність визначається терористичною діяльністю групи найманців із-за кордону, яких підтримували недружні Росії країни. Напад російських військ на Ічкерію оголошується наведенням порядку і допомогою місцевому населенню, яке стало заручниками «терористів». Криваві наслідки російсько-чеченських воєн навіть не згадуються, а наведення порядку відбулося за декілька днів. Поразки російських військ, які їм завдавали чеченські патріоти пояснювалися тим, що російська армія воювала не в повну силу і берегла місцевих мешканців. Насправді, російська армія в Республіці Ічкерія здійснювала геноцид щодо місцевого населення.

Програші та прорахунки російської зовнішньої політики у 90-х роках ХХ ст. пояснюються російською пропагандою, здійсненням миролюбивої політики, побудованій на компромісах та уступках. Російським одинадцятикласникам насаджується міф про те, що миролюбива політика Російської Федерації була сприйнята країнами Заходу та США, як слабкість і вони почали порушувати «всі міжнародні норми та загрожувати російській безпеці» (С.82). Щоправда, російська пропаганда повністю замовчує факт укладення Будапештського меморандуму з Україною, де вона сама виступила гарантом непорушності українських кордонів.

На думку російських «вчителів» історії відродження російської державності та її могутності розпочалося лише з приходом до влади Володимира Путіна, який у короткі терміни зміцнив російську державність та навів лад у державній політиці, за його правління економіка Росії почала динамічно розвиватися, даючи щорічно високі цифри приросту ВВП. Путін відроджує збройні сили Росії, відновлює військово-промисловий комплекс і дбає за інтереси простих росіян, ось головні агітки кремлівської пропаганди. Практично підручник з історії Росії для 11 класу формує культ особи Путіна, як нового вождя, який знову возвеличить Росію і зробить її вершителем долі Світу.

Агресію проти України у 2014 році та анексію Кримського півострова перетворюють на прагнення сотень тисяч мешканців Криму та Донбасу до інтеграції з Російською Федерацією і називають «возз’єднанням Криму з Росією». Більше того творці російського історіописання звинувачують в усьому Україну, а точніше групи українських націоналістів, які нібито узурпували владу в Києві. Російським учням малюється образ агресивної та мілітаризованої України, за спиною якої знаходяться США. При цьому у підручнику заявляється, що більшість українського народу прагне до консолідації з Російською Федерацією, але не може цього зробити через групи націоналістів при владі. Саме ці посили сформували у російської молоді прагнення воювати з Україною, щоб допомогти українцям і захистити їх від самих себе.

Таким чином, аналіз російського підручника для 11-го класу переконує нас в тому, що історію післявоєнного світу в російському суспільстві замінено на нічим не обґрунтовану пропаганду, яка не просто перекручує історичні факти, а просто вигадує історію. Російську молодь переконують в тому, що лише вони відстоюють принципи цивілізованості та гуманізму, а увесь світ налаштований проти них.